May 14th, 2011

promo cinematographua december 29, 2016 19:15 122
Buy for 100 tokens
Что смотрят Блогеры ЖЖ? Это новый проект который поможет блогерам Живого Журнала поделиться своими предпочтениями или дать советы по просмотру Кинофильмов или Телесериалов. Возможно вы найдете друзей с такими же кино пристрастиями. Время от времени мы будем создавать список самых популярных…
cinematographua

Які українскі кінопродюсери?

5 травня в Києві до 25-х роковин Чорнобильської трагедії відбулася українська прем’єра фільму Алєксандра Міндадзе «В суботу», що був представлений на Берлінале. Більш ніж на третину ця стрічка профінансована Україною (компанією SOTA Cinema Group за підтримки Державної служби кінематографії), хоча з Росії чується звичне: «Наше!» Є нагода з’ясувати, який екранний продукт вважати чиїм, як продюсують кінокартини, хто і для чого дає гроші.

Проблема ідентифікації

«Дивовижні речі діються, – коментує ситуацію з російськими посяганнями на цей фільм генеральний директор кінокомпанії SOTA Cinema Group Олег Кохан. – Коли ми презентували в Каннах «Щастя моє» Сергія Лозниці, зняте в нашій країні в українсько-німецько-нідерландській копродукції (SOTA Cinema Group – 45%, Ma.Ja.De. – 45%, Lemming Film – 10%), мас-медіа РФ провадили досить агресивну інфополітику, наполегливо називаючи стрічку своєю. Приписували «громадянство», не зважаючи навіть на спроби приклеїти їй антиросійські ярлики... А щодо правового аспекту, кінокартина належить тому, хто її фінансував. У випадках спільного виробництва права розподіляються між партнерами відповідно до внеску. Себто факт, що «В суботу» знімав російський режисер Алєксандр Міндадзе зі своїми співвітчизниками-акторами в головних ролях на території України коштом трьох країн, дає право говорити одне: це фільм Міндадзе, створений за участі трьох країн. Крапка».

Проблема – переважно в самовідчутті. Олег Кохан каже, що «національну належність визначають багато чинників, і зовсім не існує її лише у випадку 100-відсоткового фінансування одним інвестором». Але чому голландці пишаються тим, що мають 10-відсоткову причетність до «Щастя мого», росіяни називають його своїм, а ми весь час намагаємося знайти аргументи, які заважають визнавати цю стрічку українською і радіти її перемогам?! Це нонсенс, коли часто наші журналісти запитують, що ж у кінокартині українського, крім грошей, продюсера, знімального майданчика й акторів?

Питання ідентифікації – одне з найболючіших. Насправді наше екранне мистецтво перебуває в рудиментарному стані, як лопатки на спині, що, може, колись і були крилами, а тепер знову повернулися до майже зародкової стадії.

Модель повного кіноциклу нагадує кухню доброго ресторану. Є шеф-кухар – режисер, який створює задум фільму (страви), майстри-кухарі – оператори-актори, котрі допомагають утілити ідею та отримати делікатес, кельнери-дистриб’ютори, що подають результат клієнтові-глядачеві у гарно прикрашеній залі – кінотеатрі. Проте є людина, котра організовує весь процес від закупівлі продуктів до фінального «завітайте ще» на виході із закладу харчування. «Кіно починається з продюсера, пояснює Володимир Хорунжий (котрий саме ним і є). – Це носій проекту, який виводить його на орбіту й робить усе з нуля, починаючи від ідеї. Вона може бути почута навіть на якійсь вечірці, як це було з Джо Естерхазом, котрий одного разу сказав приятелеві, продюсеру Енді Вайні з компанії Carolco, що його цікавить еротичний детектив, де жінка-вбивця маскується й заробляє собі алібі тим, що пише книжки про свої злочини. Це вони занотували на серветці, а наступного дня Енді примусив Джо піти з тим клаптиком паперу на студію TriStar, де він отримав під написання сценарію $3 млн, а сам Вайні став потім продюсером одного з найприбутковіших фільмів – «Основного інстинкту».

У пошуках профі

«Кінопродюсерів в Україні немає», – парадоксально стверджує Володимир Хорунжий. Його думка ґрунтується на тому, що нам бракує і самого кінопроцесу, і правил, за якими він існував би. С

Collapse )